Після другого поділу Польщі 1793 року і включення Волині до складу Російської імперії Волинське воєводство було ліквідовано, а його територія увійшла до Ізяславського намісництва, яке від 1795 року називалося Волинським намісництвом[2].
Адміністративний устрій
Головним осідком воєводства був Луцьк[2]. Воєводство складалося з трьох повітів[2]:
Володимирський повіт
Кременецький повіт
Луцький повіт
Населення
За даними 1629 року, тут зафіксовано 2200 поселень (з них 114 міст та містечок), чисельність населення становило 650 тис. осіб[2]. Близько 1000 міст і сіл належало князям Острозьким, решта — Вишневецьким, Заславським, Любомирським, Сангушкам[2]. До складу воєводства входили у середині XVIII століття такі міста як Броди, Збараж.[3]
У 1470-х роках народився Михайло Василевич. Був писар литовський, староста мідницький, кревський, стоклішський[a], кормяловський[b] і упітський. Можливий переписувач старовинного Пересопницького Євангелія, на якому складають присягу президенти України.
↑Pawiński Adolf. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym [Архівовано 1 березня 2014 у Wayback Machine.]. — Warszawa: Gebethner i Wolff, 1886. — Małopolska. — T. 1—2. (пол.)
↑H. Dymnicka-Wołoszyńska. Potocki Stanisław h. Pilawa (1698—1760) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1984. — t. XXVIII/1, zeszyt 116. — S. 157. (пол.)
↑Rzewuscy (01) [Архівовано 27 вересня 2013 у Wayback Machine.] (пол.)
Джерела
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Волинське воєводство (1566—1795)
Gloger Z. Województwo Wołyńskie [Архівовано 15 липня 2013 у Wayback Machine.] // Geografia historyczna ziem dawnej Polski. — Kraków, 1903.
Herbarz polski Kaspra Niesieckiego S.J. [Архівовано 8 серпня 2016 у Wayback Machine.] — T. I. — S. 177—178.
Література
Lustracye królewszczyzn ziem ruskich Wołynia, Podola i Ukrainy z piérwszéj połowy XVII wieku / wydał Aleksander Jabłonowski. — Warszawa : Gebethner i Wolff, 1877. — 226 с. — (Źródła dziejowe. T. 5)(пол.)
Словники та енциклопедії
Енциклопедія історії України · Енциклопедія сучасної України